Аляска. Як Росія продала її Сполученим Штатам?

Зустріч президента США Дональда Трампа та президента Росії Володимира Путіна відбудеться 15 серпня на Алясці. Про це 8 серпня повідомив Дональд Трамп.

Помічник президента Росії Юрій Ушаков пояснив вибір Аляски її близькістю до російського кордону:

«Росія і США – близькі сусіди, межують один з одним. І видається цілком логічним, щоб наша делегація просто перелетіла через Берингову протоку і щоб саме на Алясці був проведений настільки важливий і очікуваний саміт лідерів двох країн. До речі, на Алясці та в Арктиці перетинаються й економічні інтереси наших країн, проглядаються перспективи реалізації масштабних і взаємовигідних проєктів».

Радіо Свобода нагадує історію того, як Російська імперія продала Аляску (Російську Америку) Сполученим Штатам.

Ця подія обросла легендами: нібито віддали в оренду, а корабель із золотом, заплаченим США за цю територію, затонув на шляху до російського Санкт-Петербурга. На відміну від легенд, у реальності все було куди прозаїчніше: це була взаємовигідна угода.

Аляска

Коротка історія Російської Америки

Землі Російської Америки були відкриті європейцями 1732 року, а остаточно почали освоюватися після 1741 року, коли тихоокеанське узбережжя Північної Америки досліджувала друга Камчатська експедиція Вітуса Беринга та Олексія Чирікова.

Процес «внутрішньої колонізації» тривав. У гонитві за хутром і морським бобром (каланом) російські купці все частіше припливали до нових берегів.

Хижацький промисел і жорстока експлуатація корінного населення призвела до конфліктів алеутами і тлінкітами.

Уже в 1763–1765 роках на Алеутських островах сталося перше повстання тубільців, придушене російськими промисловцями.

У 1772 році на алеутському острові Уналашка заснували перше постійне торговельне російське поселення. Влітку 1784 року експедиція купця Григорія Шеліхова на Алеутських островах заснувала російське селище Кадьяк. Колонізація супроводжувалася різаниною місцевого населення.

Шеліхов став ключовою фігурою в торгівлі хутром через Сибір і в насадженні влади російських торговців в Америці. Ділові люди в період правління російської імператриці Катерини II пропонували створити монопольну компанію з освоєння Російської Америки, але та не підтримала проєкт.

Шеліхов 1791 року заснував свою «Північно-Східну компанію», помер 1795-го в Іркутську.

1799 року імператор Павло I погодився з проханням зятя Шеліхова Миколи Рязанова про створення на основі промислів покійного Шеліхова Російсько-американської компанії. Представництво цієї компанії засновувалося в Петербурзі, пайовиками стали і члени імператорської родини. Главою компанії призначили Резанова. Павло I 1799 року затвердив статут Російсько-Американської компанії (РАК), свого роду приватно-державного партнерства. Акціонерному товариству було доручено державне управління та освоєння далекої території, що формально входила до складу Сибірського, а потім Східно-Сибірського генерал-губернаторства.

Основу економіки Російської Америки становив промисел морського звіра: калана і сивуча.

Першим головним правителем став Олександр Баранов, який жорстокими методами створював нові поселення і розширював промисел. Це призводило до нових конфліктів з аборигенами.

Як зазначав командир корабля «Нева» Юрій Лисянський, становище жителів острова Кадьяк було настільки важким, що «якщо не настануть зміни на краще, то через 20 років на острові не залишиться і 200 осіб із нинішніх 4000».

За словами тубільців:

«Вони часто зазнають від прикажчиків безневинно жорстоких побоїв і образ; і часто від великої бідності, від важкої праці, від небезпечних промислів, від побоїв і від безперервних тривалих відлучень молодих людей від дружин своїх, народ їх рік від року помітно зменшується і вони думають, що якщо з ними так само чинитимуть, як тепер, то вони зовсім зникнуть, і оскільки чим менше їх стає, тим роботи обтяжливіші для них мають бути, то вони змушені будуть тікати в гори і харчуватися там одним корінням».

У 1802–1805 роках тривала Російсько-індіанська війна, яка закінчилася на користь колоністів, але загальмувала їхнє просування вглиб Америки.

1802 року тлінкіти напали на Михайлівську фортецю на Ситці, захопили її, але були розбиті британським загоном зі шлюпа «Юнікорн», який вивіз уцілілих жителів до Кадьяка. 1804 року Баранов із чотирма кораблями прибув на Ситку, обложив індіанську фортецю і піддав її артилерійським обстрілам. Тлінкітам довелося відступити.

8 жовтня 1804 року над їхнім фортом підняли російський прапор. Почалося будівництво форту і нового поселення. Незабаром тут виросло місто Ново-Архангельськ, куди була перенесена столиця Російсько-американської компанії, після того як з індіанцями уклали перемир’я і відновилася торгівля.

Проте промисел каланів поселенці вели під захистом озброєних кораблів. Фактично зіткнення закінчилося неформальним компромісом. Місцеві племена не змогли вигнати росіян, але захистили свої мисливські угіддя на материку і зберегли реальну незалежність, а РАК хоч і не підкорила тлінкітів, але змогла продовжити свою прибуткову діяльність на узбережжі та островах.

Відносини сторін залишалися напруженими, періодично виникали конфлікти і збройні сутички. Є припущення, що якби тлінкіти однозначно перемогли, можливо, територія з часом відійшла б до британської Канади.

Камергеру Миколі Резанову, який прибув із ревізією в Російську Америку 1805 року, довелося налагоджувати життя розореної колонії, будувати кораблі для торгівлі з іспанською Каліфорнією для постачання зерна. Його експедиція на суднах «Юнона» і «Авось» на південь привела главу компанії 1806 року в Сан-Франциско, де закупили хліб.

Тут вдівець Резанов познайомився з донькою губернатора Каліфорнії Кончітою і заручився з нею. Він розраховував просити клопотання імператора перед папою Римським про згоду на шлюб католички з православним. Дорогою з берегів Російської Америки до Санкт-Петербурга Микола Резанов застудився і помер у Красноярську. Марія де ла Консепсьйон Марселла Аргуельйо чекала його, а потім пішла в монастир. Ця сумна історія стала основою поеми «Авось» Андрія Вознесенського і рок-опери «Юнона» і «Авось» Олексія Рибнікова.

Микола Резанов

За пропозицією Резанова, правителем Олександром Барановим 1812 року було засновано постійне аграрне поселення росіян у Каліфорнії, де сіяли зернові для Аляски, – Форт Росс. Воно існувало до 1841 року з населенням максимум до 200 осіб до того моменту, коли РАК продала його американцям.

Російське населення Америки суттєво не зросло, оскільки уряд обмежував міграцію з Центральної Росії до Сибіру і далі. Державна Рада 1808 року прохання РАК про переселення кріпосних селян відхилила, вказавши, що відпустка селян без дозволу на те поміщиків була б утиском дворянських інтересів.

У 1817 році в Російській Америці жили всього приблизно 600 росіян.

1821 року були ухвалені нові правила діяльності Російсько-американської компанії, які суттєво обмежили свавілля її адміністрації.

Наголошувалося, що тубільці не тільки підкоряються «загальним державним законам», а й «користуються заступництвом оних». Власність остров’ян оголошувалася недоторканною, «і всякий, хто покусився на відібрання її або на заподіяння особистих образ, має бути переслідуваний усією суворістю законів».

На службу компанії могла залучатися тільки половина чоловічого населення колонії у віці до 50 років і не молодших за 18 років, яких слід було «забезпечувати пристойним одягом, їжею, байдарками і понад те провадити їм плату за спійманих звірів».

Засновувати факторії на материку компанія могла тільки «за згодою природних жителів», зберігаючи «їхнє добре ставлення, уникаючи всього, що може викликати в них підозру в намірі порушити їхню незалежність».

Ефективність діяльності РАК викликає запитання: на постачання поселень Російської Америки з 1808 по 1820 рік було витрачено 2,3 мільйона рублів, а на утримання головного правління компанії в Санкт-Петербурзі – 4,7 мільйона рублів. 1824 року були розмежовані території РАК і британської компанії Гудзонової затоки, по цій лінії нині йде кордон між Аляскою та Канадою.

Повноваження Російсько-американської компанії двічі продовжувалися імператором: у 1821 і 1841 році. Водночас влада Росії бачила, що в разі зіткнення з Великою Британією можливості захистити колонію немає. На можливість відмови від володіння в Америці вказував один з документів правління РАК 1845 року:

«Уряд або повинен взяти на себе управління Колоніями, і позбувшись нині одержуваних оним від торгівлі Компанії вигод, обтяжити себе значними на утримання їх витратами, або нарешті відмовитися від Колоній і надати їх на користь інших націй, спраглих подібного придбання для посилення володарювання свого на морях».

Влада Російської імперії пішла на те, щоб надати додаткові пільги компанії. 1853 року генерал-губернатор Східного Сибіру Микола Муравйов-Амурський виступив за те, щоб вчасно і дружньо відмовитися від російських володінь в Америці на користь США:

«...Тепер, із винаходом і розвитком залізниць, більш ще, ніж раніше, слід переконатися в думці, що Північно-Американські Штати неминуче поширяться по всій Північній Америці, і нам не можна не мати на увазі, що рано чи пізно доведеться їм поступитися північноамериканськими володіннями нашими. Не можна було, однак, при цьому міркуванні не мати на увазі й іншого: що вельми натурально і Росії, якщо не володіти всією Східною Азією, то панувати на всьому азійському узбережжі Східного океану. За обставинами ми допустили вторгнутися в цю частину Азії англійцям..., але справа ця ще може виправитися тісним зв’язком нашого з Північно-Американськими Штатами».

1854 року в ході Кримської війни англо-французька ескадра атакувала Петропавловськ-Камчатський. Перший рейд був відбитий, але напередодні наступного нападу потужніших сил супротивника, війська і населення Петропавловська були вивезені на Амур.

Муравйов виступав за пріоритетне освоєння тихоокеанського узбережжя імперії, необхідність закріпити за Росією гирло Амура і острів Сахалін.

У результаті укладення двох договорів з Китаєм у 1857 і 1860 році імперія отримала кордон по річках – Амур, Уссурі та протоці Казакевича.

Нові території вимагали пріоритетного освоєння, і цим було легше займатися, ніж далеким узбережжям американського континенту.

Уперше з американської сторони влітку 1854 року державний секретар Вільям Мерсі запитував у російського посланника у Вашингтоні Едуарда Стекля інформацію про можливість того, що Росія поступиться США своїми володіннями в Америці. На думку Стекля, на той час це був ще «несформований проєкт». Стекль 1857 року направив до Петербурга депешу, повідомивши чутки про можливу еміграцію представників релігійної секти мормонів зі США в Російську Америку. Посланник попереджав про те, що влада може опинитися перед альтернативою: чинити збройний опір або відмовитися від частини своєї території. Проєкт переселення мормонів реалізований не був.

Валіза без ручки

Після закінчення Кримської війни до питання про долю російських володінь у Північній Америці повернулися в Санкт-Петербурзі.

Цього разу ідею підхопив молодший брат російського імператора Олександра II великий князь Костянтин Миколайович, який керував морським відомством.

Навесні 1857 року він звернувся з листом до міністра закордонних справ Олександра Горчакова. Генерал-адмірал посилався на важке становище державних фінансів, скорочення бюджету морського міністерства, вказував, що для модернізації флоту були потрібні додаткові кошти. Він пропонував передачу колоній американцям, які, як він вважав, рано чи пізно їх захоплять, оскільки Росія ніколи не буде в змозі створити надійний захист для своїх заокеанських володінь від набігів потужного флоту.

Обороняти їх силами флоту, керованого великим князем, зараз було неможливо. На думку Костянтина Миколайовича, від російських володінь в Америці було мало користі державі.

Хоча треба зазначити: попри складний стан фінансів РАК і високу конкуренцію на ринку хутра в 1850–60-х роках, передбаченого банкрутства компанії все ж таки не сталося. Заперечувати міністр не ризикнув, Горчаков вирішив піти відомим шляхом і запропонував «вивчити питання».

У цьому його підтримав і імператор, який вирішив повернутися до цих пропозицій після закінчення терміну привілеїв РАК 1862 року.

Великий князь Костянтин у новому листі вказував на недоліки в роботі РАК: поєднання в одній особі «купця та адміністратора» негативним чином позначається на тубільцях. У зв’язку з цим він пропонував надіслати в колонію ревізорів для вивчення справ компанії. У своїй відповіді князь Горчаков написав, що ініціатива придбання колонії має виходити з Вашингтона, а термінове відправлення перевіряльників може зашкодити комерційним справам РАК.

Кладовище і церква на місці російського поселення Форт Росс

Ревізія була проведена успішно. Один із ревізорів, капітан-лейтенант Головін, писав у звіті від 20 жовтня 1861 року:

«Громадська думка Росії досі обурюється за поступку нашої колишньої факторії в Каліфорнії, особливо відтоді, як поруч із поселенням Росс відкрилися золоті копальні. А при перетвореннях, які передбачаються для наших колоній, легко може трапитися, що люди заповзятливі, взявшись за справу тлумачно і з енергією, відкриють і в колоніях наших багатства, про існування яких тепер і не підозрюють».

Посланник в Америці Едуард Стекль у цей час наполягав на відмові від колоній через постійні скарги РАК на проникнення американських китобоїв у територіальні води Росії, що затьмарювало російсько-американські відносини.

Втім, на початку 1860-х років питання про Аляску в Сполучених Штатах на п’ять років пішло з порядку денного політиків через громадянську війну у США.

Росія в ній підтримувала Північ. Офіційно займаючи позицію дружнього нейтралітету, вона відправила в 1863–64-х роках дві російські ескадри – до Сан-Франциско і до Нью-Йорка. РАК, своєю чергою, пропонувала продовжити її монополію на черговий 20-річний термін. Тут вона зустріла нові заперечення великого князя Костянтина, який вважав неприпустимим поєднання комерції та адміністративного управління. Він пропонував продовжити привілеї компанії тільки на два роки, до 1 січня 1864-го, а потім підпорядкувати колонії генерал-губернатору Східного Сибіру.

Але ліквідація РАК не відбулася, а її повноваження продовжили на два роки, до обговорення результатів ревізії. Емоційна критика РАК і витоки інформації про хід дискусії знизили курс її акцій. Доповіді ревізорів про відносини з тубільцями були сприятливі для компанії. Але обидва чиновники підтверджували тезу про військову беззахисність колоній. За нового міністра фінансів Михайла Рейтерна 1862 року РАК позбулася додаткових пільг і субсидій уряду на 450 тисяч рублів сріблом і переживала кризу.

Було створено спеціальний Комітет про устрій російських американських колоній, який 1863 року визнав необхідність збереження компанії та колоній, пропонуючи ліквідувати примусову працю тубільців на користь РАК, посилити урядовий нагляд та обмежити монопольні привілеї. Він рекомендував передати колонії та саму РАК під опіку морського міністерства, тобто під нагляд опонентів.

Олександр II 14 червня 1865 року затвердив думку Державної ради. Компанія знову отримувала на 20 років (до 1 січня 1882 року) торгово-промислову монополію на території Російської Америки, але тубільці звільнялися від обов’язкової праці на користь РАК. Сама компанія і підвладні їй колонії тепер перебували у віданні морського міністра. У вересні 1865 року загальні збори акціонерів РАК запропонували уряду видати позику в 200 тисяч рублів сріблом для покриття витрат на колоніальне управління: адміністрацію, церкву, школи. Це було зроблено. Було також списано борг РАК скарбниці в сумі 725 тисяч рублів.

Остаточно новий статут РАК був затверджений Російським імператором 2 квітня 1866 року. Здавалося, компанії та керованим нею колоніям ніщо вже не загрожує. Але починався період жорсткої економії, міністр фінансів Михайло Рейтерн у вересні 1866 року подав імператору секретну записку про необхідність вишукання для бюджету додаткових коштів в обсязі 45 мільйонів рублів за наступні три роки.

За цих обставин намічені дотації РАК по 200 тисяч рублів на рік ставали обтяжливими, а продаж колонії міг пом’якшити кризу бюджету. Повне скасування монополії РАК, дозвіл вільної колонізації та перехід колоній під казенне управління загрожували б державі новими чималими витратами.

Можливості знайти в цьому районі поклади золота не були розглянуті, хоча в Російсько-американській компанії було давно відомо про наявність тут родовищ золота, вугілля, міді та інших корисних копалин, але ці відомості не розголошувалися через побоювання напливу іноземців, як це сталося в Каліфорнії під час першої «золотої лихоманки».

Обговорили і вирішили

Ініціатором нового обговорення питання про долю Російської Америки знову виступив посланник Едуард Стекль, який прибув до Петербурга наприкінці 1866 року.

З його допомогою міністр Рейтерн за підтримки великого князя Костянтина підготував нову записку, що пропонувала продаж колоній. Аргументація новою не була.

Михайло Рейтерн вважав:

«Після сімдесятирічного існування компанія анітрохи не досягла ні зросійщення чоловічого населення, ні міцного водворення російського елемента і анітрохи не сприяла розвитку нашого торговельного мореплавства. Компанія не приносить суттєвої користі акціонерам... і може бути тільки підтримувана значними з боку уряду пожертвами».

Роль колоній в Америці ще більше зменшилася, оскільки «нині ми вже міцно осіли в Амурському краї, що знаходиться в незрівнянно вигідніших кліматичних умовах».

Міністр повторював аргументи військових моряків:

«Передача колоній... позбавить нас володіння, яке в разі війни з однією з морських держав ми не маємо змоги захистити».

Рейтерн відтворював доводи Стекля. Реальною проблемою була активна економічна експансія громадян США (китобої, контрабандисти), з якою, щоправда, зіткнулася не тільки Аляска, а й Камчатка, і Чукотка:

«Такі зіткнення, самі по собі неприємні, легко могли б поставити нас у необхідність утримувати з великими на це витратами військові та морські сили в північних водах Тихого океану для підтримання привілеїв компанії, що не приносить суттєвої вигоди ні Росії, ні навіть акціонерам і на шкоду дружнім нашим відносинам до Сполучених Штатів».

Великий князь Костянтин Миколайович, молодший брат імператора Росії Олександра ІІ

Сам Великий князь Костянтин знову звернувся до глави МЗС Олександра Горчакова, вказуючи, що дев’ять років дискусій показали правоту супротивників збереження колоній.

Костянтин Миколайович зазначав, що держава змушена дотувати приватну компанію, яка довела свою економічну неспроможність, підтримувати її «штучними заходами і грошовими з боку скарбниці пожертвами».

За час освоєння територія була слабо заселена. До цього часу населення всієї російської Аляски й Алеутських островів становило близько 1000 росіян і приблизно до 60 тисяч індіанців та ескімосів (інуїтів).

Генерал-адмірал знову повторював тезу про привабливість освоєння Приамур’я, де саме на Далекому Сході «Росії належить майбутнє», і необхідність поступки американських колоній, які залишаться беззахисними в разі війни. Їх продаж міг би принести більше вигод від тісної взаємодії з Північноамериканськими Сполученими Штатами, які бачилися як союзник у глобальному протистоянні з Британською імперією.

Для цього «тісного союзу» зі США вимагалося усунення всього, «що могло б породити розбіжності між двома великими державами».

«Особливе засідання», на якому вирішилася доля Російської Америки, відбулося 16 (28) грудня 1866 року в парадних кімнатах МЗС на Палацовій площі під головуванням імператора Олександра II.

На нараді були присутні міністр закордонних справ Горчаков, великий князь Костянтин Миколайович, керуючий морським міністерством Микола Краббе, міністр фінансів Михайло Рейтерн і посланник Едуард Стекль. Противників продажу Російської Америки серед них не було.

Річка Коюкук, Аляска

Уряд вважав за краще добровільно відступити з «американського плацдарму», який не був у змозі ефективно відстоювати, і зміцнитися на березі Тихого океану, усунувши шляхом договору з США осередок можливих протиріч у майбутньому.

За кілька днів російський цар підписав документ про кордони території, що продається.

Рейтерн написав Горчакову свої побажання: у договорі передбачити, щоб «російським підданим і взагалі жителям колоній» було дано «право залишитися в оних або безперешкодно виїхати в Росію. У тому й іншому випадку вони зберігають право на всю свою власність, у чому б вона не полягала».

Водночас міністр фінансів дбав і про забезпечення свободи «їхніх богослужбових обрядів». Рішення імператора про продаж колоній і ліквідацію РАК зберігалося в таємниці.

Навесні 1867 року посланник Стекль вирушив до Вашингтона. При від’їзді він отримав вказівку про продаж Російської Америки не менше ніж за 5 мільйонів доларів.

Продано!

У березні 1867 року Стекль прибув до Вашингтона і нагадав держсекретареві США Вільяму Генрі Сьюарду про пропозиції щодо купівлі колонії, які робилися в минулому. Він додав, що «наразі імператорський уряд схильний вступити в переговори».

Сьюард був автором проєкту колонізації Центрального Заходу країни і виходу США на узбережжя Тихого океану, він виступав за створення залізничного сполучення, яке з’єднало б східне і західне узбережжя США.

Придбання російських заморських територій вписувалося в його концепцію бачення майбутнього Північної Америки. Заручившись згодою президента США Ендрю Джонсона, держсекретар Сьюард уже в ході другої зустрічі зі Стеклем, що відбулася 14 березня 1867 року, погодив головні положення майбутнього договору.

Посланник Стекль доповідав:

«Спочатку м-р Сьюард говорив мені про п’ять і п’ять з половиною мільйонів. Я зажадав сім. Поступово він дійшов до шести з половиною, але заявив мені, що весь кабінет проти нього, і він не може йти далі. Однак оскільки я бачив, що він усім серцем прагне укласти договір, я відмовився поступитися».

18 березня 1867 року президент США Ендрю Джонсон дав офіційні повноваження Сьюарду. Майже одразу ж відбулися переговори державного секретаря зі Стеклем, у ході яких було доопрацьовано проєкт договору про купівлю російських володінь в Америці за 7,2 мільйона доларів.

Площа території, що передається, становила понад півтора мільйона квадратних кілометрів, за кожен квадратний кілометр було сплачено по 4 долари 73 центи. США передавалося російське державне нерухоме майно, всі колоніальні архіви, офіційні та історичні документи.

Посланник Стекль за 10 тисяч доларів переслав телеграфом до Петербурга повний текст договору.

29 березня 1867 року надійшла телеграма з дозволом царя підписати документ.

Стекль виїхав до Сьюарда додому і повідомив, що договір може бути укладено завтра.

Держсекретар Сьюард запропонував підписати документ негайно. Сьюард і Стекль зібрали своїх помічників у державному департаменті, де був присутній також голова комісії із закордонних справ сенату Чарльз Семнер.

Договір був підписаний о 4-й ранку 30 березня 1867 року.

Тільки 7 (19) квітня 1867 року керівництво РАК було оповіщене про факт продажу Російської Америки США, що відбувся. Вона створила для компанії величезні труднощі та спричинила великі збитки, які склали, за даними останнього головного правителя колоній князя Дмитра Максутова, понад 4 мільйони рублів, з яких скарбниця згодом відшкодувала компанії лише незначну частину.

17 (29) вересня 1868 року за доповіддю глави Державної ради великого князя Костянтина Рада міністрів Росії вирішила виплатити РАК компенсацію в розмірі 381 833 рублів замість 1 585 451 рублів, які запитувала компанія.

8 квітня 1867 року сенатор Чарльз Самнер представив договір Сенату США і виголосив тригодинну промову на підтримку ратифікації, яка справила велике враження на слухачів. Договір про купівлю Аляски був підтриманий у Сенаті 37 голосами, при двох голосах проти (це були представники Вермонта).

3 травня договір був ратифікований. Уже 8 червня у Вашингтоні відбувся обмін ратифікаційними грамотами.

Частина суспільства в США значною мірою поставилася до «придбання Сьюарда» критично, вказуючи на дивну покупку після руйнівної громадянської війни «скрині з льодом» і «зоопарку білих ведмедів».

У Росії тільки газета «Голос» Андрія Краєвського різко заперечувала проти продажу:

«Якою величезною помилкою і нерозсудливістю був продаж нашої колишньої факторії Росс на березі золотоносної Каліфорнії; чи дозволено повторити тепер подібну помилку? І невже почуття народного самолюбства так мало заслуговує на увагу, щоб ним можна було пожертвувати за якісь 5–6 мільйонів доларів? Невже працями Шеліхова, Баранова, Хлєбникова та інших самовідданих для Росії людей мають скористатися іноземці та зібрати на свою користь плоди їхні? ...РАК завойовувала цю територію і влаштовувала на ній поселення з величезною пожертвою праці і навіть крові російських людей. Більше ніж пів століття компанія витрачала свої капітали на міцне оселення та облаштування своїх колоній, на утримання флоту, поширення християнства і цивілізації в цій далекій країні. Ці витрати робилися для майбутнього, і тільки в майбутньому вони могли окупити себе...».

Голос цей пролунав постфактум і не був почутий.

17-й президент США Ендрю Джонсон

У п’ятницю, 18 жовтня 1867 року, Аляска офіційно була передана США. Церемонія спуску російського прапора і підйому американського відбулася біля будинку губернатора Російської Америки в місті Ново-Архангельську (нині Сітка), куди на борту американського військового шлюпа «Оссіпі» прибули уповноважені представники США.

Під час спуску російський прапор застряг, і матросу довелося лізти на щоглу:

«Той кинув його зверху: прапор впав прямо на російські багнети».

Із 1917 року в США 18 жовтня відзначається як День Аляски.

Близько 600 росіян покинули Америку. Губернатор князь Максутов був призначений російським консулом у Сітці, як тепер став називатися Ново-Архангельськ, але через рік повернувся до Росії.

Для прийняття американського громадянства росіянам, які залишилися, не треба було безвиїзно проживати 5 років в одному зі штатів. Достатньо було привести двох свідків, які підтверджували добропорядність майбутнього громадянина і його проживання в країні при зміні прапора, і скласти присягу.

У 1869 році на Алясці залишалося близько 200 росіян, жило понад 200 громадян США і понад півтори тисячі креолів.

За роки золотої лихоманки на Алясці було видобуто близько тисячі тонн золота. Але старательський бум торкнувся здебільшого сусідніх канадських територій.

Виплаті грошей Росії передувала тривала дискусія в Палаті представників Конгресу США.

Держсекретареві Сьюарду довелося організувати агітаційну кампанію на користь договору з виплатами лобістам і пресі.

14 липня 1868 року 113 конгресменів висловилися за резолюцію про сплату грошей Росії, 43 були проти, 44 члени палати не голосували.

Гроші були перераховані 1868 року на рахунок посланника Стекля, а він, своєю чергою, 1 серпня доручив банку Ріггса перевести 7035 тисяч доларів до Лондона, в банк братів Барінгів. 165 тисяч були витрачені посланником у США. 10 тисяч коштувала телеграма в Петербург із проєктом договору. 26 тисяч заробив адвокат російської місії Роберт Вокер. 21 тисячу становила царська нагорода за укладення договору Стеклеві та його помічникові Володимиру Бодіско. Решту грошей, як припускають, Стекль витратив на лобіювання договору в пресі та серед конгресменів.

На що пішли гроші?

Згідно зі звітом Міністерства фінансів, кошти, що надійшли в банк, були використані на закупівлю обладнання для Курсько-Київської, Рязансько-Козловської, Московсько-Рязанської залізниць.

Зазначена сума в 10 972 238 рублів 4 копійки. «Решта ж 390 243 руб. 90 к. надійшли готівкою».

Про витрати, призначені «на потреби, відомі його імператорській величності», тобто на лобіювання ратифікації в Конгресі, не згадується.

Одні вважають продаж Російської Америки «ганебною угодою», інші – розумним вирішенням питання колоній, які не могли бути освоєні.

Відбулося перенесення грошових і адміністративних зусиль Російської імперії на нові далекосхідні території Приморського краю і Приамур’я.

У1875 році Росія за Петербурзьким договором передала Японії всі Курильські острови на північ від Урупа в обмін на офіційну відмову Японії від прав на острів Сахалін, що спільно до цього управлявся, на користь Росії. Обмін став приводом для дискусій в обох країнах.

Втім, дедалі більша активність Російської імперії в Китаї і на Далекому Сході зрештою призвела до Російсько-японської війни.

Що було б з Аляскою, якби Росія не продала її США?

Якою була б доля Аляски, якби ця територія залишилася в складі Російської імперії?

Швидше за все, вона так і була б далекою околицею, що піддається набігам золотошукачів, рибалок і мисливців сусідніх країн.

Цілком можливо уявити на якийсь час її поза контролем більшовиків після 1917 року, під владою білих, у ролі російського острова Тайвань, невизнаної самоврядної території під захистом США і Великої Британії.

Ще один варіант: могла відбутися передача території Аляски в концесію або в оренду США, як більшовики це припускали зробити з Камчаткою.

У 1921 році очільник більшовицької Росії Володимир Ленін обговорював із банкіром Вашингтоном Вандерліпом договір про здачу РРФСР США півострова Камчатка в оренду на 60 років.

Така угода не відбулася, президент США Герберт Гувер не захотів визнавати режим більшовиків, але пропозиція була цілком реальною: проєкт такого договору був підготовлений.

Тож пропозиції про купівлю північно-східних територій Радянської Росії Сполученими Штатами могли б повторитися.

Під владою комуністів Аляска за своїм розвитком навряд чи б відрізнялася від сучасної російської Колими або Камчатки. Розвиток регіону тримався б на військових і геополітичних міркуваннях, будувалися б військові бази для ракет і підводних човнів, але виручало б «радянську Аляску» не золото, як бачилося з XIX століття, а видобуток сировини: нафти, поліметалів, цинку та свинцю і їх продаж на експорт.